Віктор Володимирович Заїка

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде (Л. Костенко)

Життя цієї людини не треба було коригувати. Воно ще з 1982 р. підпорядковувалось обраному фаху історика, що не давав права бути байдужим і стояти осторонь подій, передумови яких кілька десятиліть визрівали в українському суспільстві. Ініціативи щодо встановлення пам’ятного знаку на честь Тараса Шевченка і створення Державного історико-культурного заповідника у м. Глухові, проведення наукових конференцій і заснування пам’яткоохоронної громадської організації «Київська брама», участь у розробці експозицій Народного музею історії Глухівського національного педагогічного університету ім. О. Довженка, Глухівського міського краєзнавчого музею, Музею археології Національного заповідника «Глухів», викладацька, журналістська, громадська діяльність зробили це прізвище відомим і серед глухівчан, і у широких наукових колах.

Віктор Володимирович Заїка… Важко писати про нього у минулому часі. Він так і залишився у пам’яті привітним і врівноваженим, з усмішкою на обличчі і з безліччю ідей щодо збереження історико-культурних надбань Глухова – міста, у якому він народився, навчався і працював. Він був відомим всім як старший викладач Глухівського педуніверситету і депутат міської ради, хоча свою трудову діяльність розпочав у деревообробних майстернях Глухівського лісгоспзагу. Він запам’ятався студентам і городянам своїми віртуозними лекціями, які без перебільшення можна назвати театром одного актора, де декораціями слугували невеличкі артефакти, що у слушний момент потрапляли до рук лектора з його чарівної скриньки-дипломата.

Упродовж 1999–2010 рр. Віктор Володимирович працював у Заповіднику на посаді наукового співробітника. Він научив нас толерантності і повазі до свого візаві, логічній послідовності у викладенні думок і майстерності епістолярного жанру. Його гумор завжди був влучним і доречним. Повз його увагу не проходило жодне «свіже» наукове видання, присвячене історії Глухова, про яке він обов’язково згадував у газеті «Соборний майдан». Він був незмінним головуючим на двох щорічних конференціях: «Сіверщина в історії України» і «Глинська пустинь – перлина православ’я».

А ще він був… поетом. Те, як він писав, без перебільшення можна назвати віршованим стилем Заїки. Те, про що він писав, було відгомоном його світосприйняття і душевних переживань:

«Білінгва – двуязичка чи двомовність…

Народ, коли виборює своє,

Коли свою відстоює духовність,

За мову, як за матір повстає.

Але підступні зайди і манкрути

Приспали мій народ, ввели у гріх…

І мій язик, мов Прометей закутий,

Повторював щодня неправду їх.

Ми двоязикі, та не двоголові.

Господь простить. Облуди час пройде.

Сіяй же мова в прапорі шовковім:

Над синім морем сонце золоте!»

На жаль, ми починаємо цінувати людину тоді, коли її вже немає з нами…