Микола Єроха. Місія – приналежність громаді

Сумщина подарувала Україні ціле гроно видатних митців слова. Серед них і знаний глухівчанин –  співець рідної землі – Микола Єроха.

12 лютого 2020 р. співробітники Національного заповідника «Глухів» здійснили культурний візит до колег Глухівського міського краєзнавчого музею на поетичні зустрічі «Із чого зіткане життя», присвячені пам’яті Миколи Степановича Єрохи. Саме цього дня журналісту, поету, самодіяльному композитору, співаку, краєзнавцю виповнилося б 79 років.

Микола Єроха був талановитою творчою людиною. Своє життя він присвятив професії журналіста: плідно працював на журналістській ниві, тривалий час був редактором газети «Народна трибуна», входив до Спілки журналістів України, очолюючи літературно-мистецьке об’єднання «Звенигора». Натхненні мудрі вірші поета промовляють зі сторінок друкованих літературних збірок «Мелодії «Звенигори», «Українська хвиля», «Ранкові дзвони», «Славянские колокола», «Гімн любові, краю мій», а пісні, присвячені рідному краєві, знають і співають як у Глухові, так і на теренах усієї Сумщині.

У цей день до краєзнавчого музею прийшли рідні, близькі, друзі та шанувальники творчості Миколи Єрохи. Емоційно, по-доброму відгукувалися про поета ті, хто давно його знав, хто ним захоплювався і наслідував. Щиро та проникливо звучали спогади, пісні, вірші.

Учасником цього літературного перфомансу став і науковий співробітник Національного заповідника «Глухів» Олександр Мірошниченко. Він звернувся до присутніх з рядками щоденника глухівського танкіста часів Другої світової війни, опублікованого завдяки Миколі Єросі. Інші ж працівники Заповідника змогли доторкнутися до його ранніх поезій, не покидаючи стін закладу.

ЖИВУТ В МОЕМ СЕЛЕ ПРОСТЫЕ ЛЮДИ

Живут в моем селе простые люди,

У них на каждый день полно забот.

Зимой и летом по-хозяйски будят

Зарю скрипучим пением ворот.

Включают радио и топят печи…

Иначе жить, наверно б, не смогли.

Не сосчитать мне, сколько эти плечи

Воды на коромысле принесли.

По жизни исходили верст без счета, –

В одну сложи и хватит до Луны

В моем селе, как у всего народа,

не возвратились сыновья с войны…

…Живут в моем селе простые люди, –

И настежь дверь, и солнце для друзей!

Им памятником трудовые будни

Встают на постаментах светлых дней.

(1970 р.)