ІСТОРІЯ ПОВТОРЮЄТЬСЯ?

4 жовтня 1983 року на головній площі Глухова відбувалась неабияка подія для провінційного міста. Тоді ж, напередодні святкування чергової річниці Жовтневої революції, під головуванням заступника голови виконкому Сумської обласної Ради народних депутатів А.Д. Бондаренка, першого секретаря Глухівського міськкому компартії України І.М. П’явки, голови Глухівського міськвиконкому О.А. Шалаша поважна комісія, до складу якої окрім чиновників та партійних діячів входили кандидати мистецтвознавства, архітектори, скульптори, приймала роботи по виготовленню і встановленню пам’ятника В.І. Леніну.
Рішення комісії було оформлено не простим документом, виконаним на механічній друкарській машинці, а актом приймання на крейдяному папері, віддрукованому типографським засобом. У акті наводились наступні відомості: «Пам’ятник споруджений у 1983 р. відповідно до дозволу Ради Міністрів Української РСР від 23 травня 1974 р. № 5522/72. Авторами пам’ятника є скульптор Борис Петрович Ульянов (!) та Валентин Костянтинович Жигулін. Проектування виконано Міністерством культури УРСР і Держбудом УРСР спільно з Сумським облвиконкомом, Спілкою художників і Спілкою архітекторів України. Технічна документація зроблена Київським творчо-виробничім об’єднанням «Художник». Пам’ятник представляє собою бронзову скульптуру вождя висотою 4,2 м, встановлену на гранітному постаменті висотою 3,4 м, полірованому з лицевої сторони, Новоданилівського родовища Миколаївської області. Вартість пам’ятника за кошторисно-фінансовими розрахунками складає 39,3 тис. руб. Всі роботи виконані на високому ідейно-художньому і технічному рівні».
Акт приймання був скріплений тринадцятьма підписами. Мабуть наказ Міністра культури УРСР від 02.11.1983 р. № 990, який затверджував персональний і кількісний склад Державної комісії по прийманню пам’ятника В.І. Леніну у м. Глухові, вже тоді передрікав його долю. Так і сталося через 32 роки. 7 грудня 2015 р., виконуючи Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», він був спокійно демонтований без зайвих мітингів і емоцій. Вони виникли пізніше, коли стало відомо, що статую «вождя світового пролетаріату», яка за попереднім обговоренням із владою міста мала б бути передана до фондів Національного заповідника «Глухів» для створення парку радянської доби, в якому уже до цього з’явився пам’ятник Карлу Марксу, що стояв на території педуніверситету, відвезли на господарський двір ЖЕКу.
Згодом у місцевій пресі зв’явилася інформація про ідею продажу пам’ятника В.І. Леніну з аукціону. Читаючи її, мимоволі пригадалися події вікової давнини. Тоді ж, запаморочена успіхом здобутків революції, нова глухівська міська та повітова влада зняла зі своїх п’єдесталів пам’ятники Н.А. Терещенку, П.О. Рум’янцеву-Задунайському, Олександру ІІ, словом всім тим, хто, на її думку, уособлював добу «поміщиків-експлуататорів». У 1927 р. журналіст Ігор Селєнкін, готуючи статтю про Глухів до журналу «Огонёк», у саркастичному тоні згадав «маяк Свободы» – піраміду, зроблену із шалівки, пофарбованої суриком, що стояла на місці пам’ятника П.О. Рум’янцеву-Задунайському, і власне статую фельдмаршала, яка нібито «до сих пор лежит у задней стены торгових рядов, орошаемая дождями и собаками». Але журналіст помилився. Якщо ж доля пам’ятника Н.А. Терещенку нам невідома, крім окремих коментарів на кшталт «стране нужен металл», то є документальні свідчення, що у 1927 р. статуя П.О. Рум’янцева-Задунайського і погруддя Олександра ІІ акцентували вхід до Глухівського округового музею. Навіть у ті буремні роки була прийнята цивілізована ухвала зробити цих «ворогів світового пролетаріату» музейними експонатами. На тлі останніх подій вирішення долі пам’ятника Леніну нагадує участь пам’ятника Терещенку з різницею у століття. Невже за сто років людство, яке за цей час створило космічні кораблі, комп’ютерні технології, мобільний зв’язок, нічого не змінило у своїй свідомості?